Історична довідка села Лузанівка

Луза́нівка розташоване за 21 км на захід від районного центру — міста Кам'янки та за 8 км від залізничної станції Райгород. Населення 600 чоловік, дворів 270. На лівому урвистому березі р. Сирий Ташлик, за 300 м на захід від східної частини с. Лузанівка виявлено відслонення Лузанівської серії палеоценового і плейстоценового віку. Воно розташоване на стрімкому схилі на протязі близько 100 м. Тут відслонюються четвертинні відклади верхнього і середнього плейстоцену та третинні відклади середнього еоцену (бучацька серія) та нижнього палеоцену (райгородська товща). Біля відслонення є невеликий кар'єр з розробки гранітів рапаківі корсунь-новомиргородського ярусу палеопротерозойського віку.Відслонення Лузанівської серії єдине в центральній частині Українського щита. Геологічна пам'ятка унікальна, має наукове значення і потребує охорони як важливий пам'ятник природи. Територія села розчленована долинами річок, ярами і балками, поверхня має хвилястий вигляд. Походження їхнє пов'язано з річками, що прорили собі глибокі річища талими водами під час відступу Дніпровського льодовика у пізньому палеоліті (40-13 тис. р. тому).

Село відоме з кінця XVI ст. — з середини XVII ст. Назва села походить від назви чагарникової верби — лози, яка у великій кількості росла в заплаві річки [Мокрий (Сирий) Ташлик}]], що протікає через село від Балабівки до кінця Луки і до межі з с. Копійчаним. Великі зарості лози були також біля озера, яке лежало в низині ліворуч від дороги «Великий Шлях», що веде до с.Сердюківки Смілянського р-ну. Назва «Лозанівка» зберігалася до 1937 р., а назва «Лозанівська школа» Лозанівська середня школа — до 70 років XX ст. Іншу версію походження назви села від одного з перших поселенців — козака Лузана, очевидно треба відкинути. Адже поруч є село Вербівка, яке отримало свою назву від верби, де було і є багато верб.

Перше поселення — три хутори:

• Хутір Хандусь. Громадянин на прізвище Хандусь займав землю трикутник луки 8,0 га, тут же мав ставок і млин;
• Римарська Лука. Займала 80 га родина Римаря Трохима;
• Гордієнківська Лука займала 70 га.

Ще з XIX століття окремі частини села мають свої неофіційні назви: Центр (Село), Гладкий Яр, Смиківка, Шкрябаківка, Лука, Балабівка, Панський Яр, За цариною. В ХІХ ст.село було центром Лозанівської волості, до якої ще входили села Сердюківка та Райгород, з кінця XIX ст. село відносилося до Ташлицької волості Черкаського повіту. Станом на 1886 р. в селі проживало 1468 осіб, було 310 дворів, 3 постоялих будинки, 3 водяних млини, винокурний завод, цегельня. Лузанівка XIX століття відома тим, що в 1845 р. село відвідав Т.Г.Шевченко, який зупинявся у відомого знавця старожитностей протоієрея Ієремія Семеновича Обидовського. В альбомі 1845 р.є 2 малюнки - № 201 та 202, зроблені в Лузанівці. Жанрова сцена. Ескізи та начерки. Олівець, 1845. Зображені обриси людей та краєвид Лузанівки. Рукою Т.Г. Шевченка зроблено підпис - "Отець Іеремія Обидовський проотоіерей Села Лузановки Черкаського уезду".

У цей час в селі проживав відомий "українофіл", видатний польський історик,письменник, літературний критик Міхал Грабовські. В кінці XX століття в селі було поставлено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Димитрівська церква Київської єпархії (Церква во ім'я Великомученика Димитрія) побудована в Лузанівці в 1811 р. місцевим поміщиком Іваном Федоровичем Красовським (Похилевич, 1864). З тих пір 8 листопада в селі відзначається храмове свято "Дми'тра". Церква відповідно до штатного розкладу відносилася до 5-го класу, мала свою земельну ділянку. І. Ф. Красовський з дружиною були поховані в церкві, а біля церкви їхні члени сім'ї та інші особи. Будівля церкви камінна, з високою дзвіницею. Остання, за свідченнями очевидців (спогади Бойко К.Г. (1907-1994), була схожа з дзвіницею Києво-Печерської лаври. Над могилами були хороші пам'ятники. В радянський час церква та багато пам'ятників на цвинтарі біля неї були зруйновані. На початку 50-х років XX ст. при потуранні місцевої влади, навіть каміння з могил (склепів) цвинтаря біля церкви розбиралося місцевими мешканцями як будівельний матеріал. На одному з склепів був напис «Генерал Белокопытов», на останках в цьому склепі був військовий одяг з генеральськими лампасами.

Після 1877 року в селі відкрито церковно-парафіяльну школу на 2 групи. В [1903-1904]] роках відкрито церковно-приходську школу для якої було побудувано приміщення для двох класів. Від неї бере початок нинішня загальноосвітня школа. В 1905 році в Лузанівці відбувся страйк під керівництвом Х. М. Махненка і В. Г. Гордієнка. Селяни вимагали розподілу поміщицьких земель. Виступ було придушено, а його керівників заарештовано. До 1917 р. в селі була економія пані Єфросинії Сахновської. Територія економії розпочиналася від місця сучасного цвинтаря і тягнулася в східному напрямку до річки. В економії під час жнив працювали механічні молотарки.

Тут були будівлі для збереження зерна, конюшня, воловня та інші господарські і житлові будівлі. Воловня була двоповерхова, причому по похилому насипу на другий поверх заїздили возами, запряженими волами. Працював цегельний завод, який виробляв дуже міцну, червоного кольору, випалену цеглу з штампом «ЕС» на кожній цеглині, що було клеймом якості Є. Сахновської. За радянських часів все це було знищене, уже в кінці 40-х років XX ст. на місці господарства розкинулося рівне чорноземне колгоспне поле майже без будь-яких слідів такого великого господарства. Від місця, де зараз розташований сільський будинок культури та нижче Димитрівської церкви, був дуже гарний парк з різних деревних порід, в тому числі екзотичних, з фонтанами, скульптурами, який тягнувся вниз до набережної великого ставка в заплаві річки Сирий Ташлик. В ставку росли красиві білі та жовті водяні лілії, плавали лебеді та інші водоплавні птахи. Це було місце відпочинку відкрите для всіх мешканців села. В 30-х роках територія парку була віддана під наділи колгоспникам.

В кінці 50-х років XX ст. частину території колишнього парку, що прилягає до дороги «Шклярева гора» та де були городи, було перетворено в посадку, засаджено різними деревами. З серпня 1919 р. село було окуповане денікінською армією, яка вчинила звірячі розправи над мешканцями села, що разом з воїнами Української народної республіки героїчно захищалися, встановивши на дзвіниці церкви кулемети. В січні 1920 року в село увійшли більшовицькі війська Росії. В 1921 р. в селі Лозанівці під час рейду по тилах більшовиків зупинялася арміяХолодноярської Республіки (Ю. Горліс-Горський, 2005).

У 1921 році організовано Союз «Зрілий колос» (голова Чукаль Микита Вікторович). У 1927 році створено першу комуну «Гуртова Сила» (організатор Римар Петро Ничипорович. У 1929 році утворено два колгоспи «Надія» (голова М. В. Чукаль) і «Червона Нива» (голова Д. П. Гордієнко). Комуну «Гуртова Сила» і колгосп «Червона Нива» об'єднано в один колгосп, який став називатися ім. Чапаєва (голова М. Й. Хіхло). Колгосп «Надія» перейменовано на колгосп ім. Чкалова (голова П. М. Кривенко). Колгосп існував до радянсько-німецької війни. За війни колгоспи ліквідовано, інвентар і худобувідправлено за Дніпро, а частково розібрано селянами.

Під час Голодомору 1932–1933 рр. від голоду в селі померли 800 чоловік. В селі встановлено Пам'ятний знак жертвам Голодомору.

У 1939 році зруйновано церкву.

В роки радянсько-німецької війни 412 жителів села воювали на фронтах, 190 з них загинули, 220 нагороджені бойовими орденами і медалями. В центрі села на їх честь споруджено обеліск Слави.

Після війни колгосп відновлював роботу, в перші повоєнні роки поля перекопували лопатами та орали коровами мешканців села. Працював вітровий млин (вітряк), мельник Захарко. В 1949 році колгосп ім. Чапаєва і колгосп ім. Чкалова було об'єднано і названо ім. Молотова — (голова І. Я. Черненко, фронтовик, полковник). У 1957 році колгосп Молотова перейменовано на 40-річчя Жовтня. У 1957 році в селі було побудовано добротний сільський будинок культури (зав. клубу Федір Постойко) з фойє, великою залою, кімнатами для занять гуртків, з бібліотекою (зав. бібліотеки Марія Хіхло). У 1962 році колгосп об'єднано з колгоспом "Перше Травня" села Лебедівка (голова М. І. Печиненко). З 1967 року по 1975 рік головою був Гончар Г. Я.

Не оминули село і сталінські репресії. Був репресований Черненко Віталій Данилович, нар. 1935 р. у с. Лузанівка. У 1952 р. його та матір заарештували як членів сім'ї «ворога народу». Відбували заслання в Казахстані, м. Рудний. У 1953 р. був амністований. Закінчив Магнітогорський педагогічний інститут. Після реабілітації працював учителем, проживав у м. Сміла.

Загальноосвітня школа веде свій початок від 1903–1904 р. Першим вчителем був Лукавенко, у 1904–1914 р. завідувач школи — Тимофєєв Петро Йосипович. До війни завучем школи був відомий краєзнавець Гудзенко Кость Наумович, у 1946–1948 рр він працював вчителем. У 1952р. було проведено перший набір учнів до середньої школи з десятирічним терміном навчання.

Знаними директорами школи у другій половині XX ст. були Козуб Іван Григорович, Ропій Михайло Олександрович, Петренко Раїса Микитівна. Дуже авторитетними серед жителів села були вчителі: Римар Леонід Андріянович, Доля Клим Нестерович, Римар Микита Ничипорович, Баята Степан Іванович та ін. Багато років очолювала школу директор Шкварець Катерина Матвіївна. Серед випускників школи відомі люди нашої країни: Бойко Таміла Сидорівна, доцент, лікар-гінеколог, м. Донецьк; Бойко Микола Сидорович, кандидат медичних наук, лікар-уролог, м. Донецьк; Бойко Михайло Федосійович, доктор біологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, м. Херсон; Медведенко Василь Федорович, генерал армії, м. Донецьк; Медведенко Анатолій Федорович, професор, лікар-хірург, м. Донецьк; Гавриленко Анатолій Дмитрович, генерал МВД, м. Донецьк; Іщенко Микола Григорович, доктор філологічних наук, письменник; Махно Андрій Денисович, професор, Заслужений лікар України, м. Чернігів; Залізняк Михайло Володимирович - художник-"самородок"; Нестеренко Петро Семенович, редактор газети "Смілянські обрії, м. Сміла; Чекаль Віктор Микитович, доктор медичних наук, професор та ін.

Нині на території села працюють п'ять фермерських господарств, обслуговують населення чотири магазини. У селі є загальноосвітня школа, дитячий садок,ФАП, сільський будинок культури, відділення зв'язку, сільська рада. У селі похоронений Микола Белима (1985–2015 рр.), боєць доброволець 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас». Він геройськи захищав Батьківщину в боях з російсько-терористичними бандитськими формуваннями, особливо відзначився при обороні м. Дебальцево.